ЗАРЯДЖЕНІ ГІДНІСТЮ І ЖАГОЮ СВОБОДИ
День Гідності та Свободи відзначається 21 листопада згідно з указом президента України №872/2014 від 13.11.2014 року. Цей день установлено «з метою збереження та донесення до сучасного та майбутнього поколінь інформації про доленосні події в Україні початку ХХІ століття, утвердження ідеалів свободи й демократії, а також віддання шани патріотизму та мужності громадян, які восени 2004-го й у листопаді 2013-го – лютому 2014 року стали на захист демократичних цінностей, прав та свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору».
10 років тому, 21 листопада 2013 року, на майдан Незалежності у Києві вийшли кілька сотень людей, щоб висловити свій протест проти рішення влади, яке загрожувало Україні втратою незалежності та перекреслювало її європейське майбутнє. Того листопадового вечора ніхто не здогадувався, що в історії не тільки України, а й усього світу починається новий етап і що події, які відбуватимуться наступні 94 дні – перший крок на шляху до драматичних геополітичних змін. Їх тригером стало продовження боротьби українського народу, що велася не за матеріальні блага чи владу, а духовні цінності – Гідність і Свободу. Цінності, про які у Європі не говорили, бо вважали їх очевидними, про які в росії мовчали, бо вважали їх небезпечними.
Запровадження Дня Гідності та Свободи на державному рівні є свідченням визнання важливості цих цінностей як наріжних для українського суспільства.
Гасло до Дня Гідності та Свободи-2023:
ЗАРЯДЖЕНІ ГІДНІСТЮ ТА ЖАГОЮ СВОБОДИ
Історичний контекст (продовження, початок тут)
Революція Гідності / Євромайдан – масовий громадянський протест, який тривав 94 дні з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року. Його було спричинено різкою зміною зовнішньополітичного курсу та вектора розвитку держави, згодом до причин додалися незаконні / антиконституційні дії влади.
Епіцентром подій стали столичний майдан Незалежності та прилеглі вулиці – Хрещатик, Михайла Грушевського, Інститутська.
Протести відбувалися також на центральних площах обласних і районних центрів України.
Термін «Євромайдан», за деякими даними, було вперше вжито в соцмережах 21 листопада 2013 року. Уже 22 листопада його активно використовували в медійному просторі на позначення протестів проти відмови від підписання Угоди про асоціацію України з ЄС.
Термін «Революція Гідності» вперше озвучив Олег Тягнибок 8 грудня 2013 року зі сцени Майдану на вічі.
Причини Революції Гідності
- Розчарування суспільства через політичні конфлікти всередині «помаранчевої» команди й відсутність системного підходу та прогресу в реформуванні держави.
- Посилення впливу олігархічних структур на політичні процеси в Україні.
- Повернення країни під цілковитий вплив росії з моменту обрання Віктора Януковича президентом України у 2010 році.
- Скасування політичної реформи 2004 року та відновлення президентсько парламентської моделі управління в Україні, що призвело до фактичної узурпації влади В. Януковичем.
- Ухвалення 5 червня 2012 року Верховною Радою України Закону «Про засади державної мовної політики» № 5029-VI (так званого закону Ківалова– Колесніченка), який істотно розширив використання регіональних мов, передусім російської, провокуючи поляризацію українського суспільства за регіональним принципом.
- Підписання так званих Харківських угод, за якими перебування флоту російської федерації в Севастополі було подовжено на 25 років із можливою пролонгацією ще на 5 років.
- Зростання рівня корупції.
- Безправність громадян перед чиновниками та безкарність представників влади та їхнього оточення.
- Занепад української економіки, зменшення золотовалютних запасів, розкрадання активів держави «сім’єю» Януковича, заблокування фінансування з боку Міжнародного валютного фонду, що для режиму Януковича актуалізувало питання термінового отримання кредиту для «латання дірок» в економіці.
- Придушення демократичних прав і свобод, через що, за даними організації «Freedom House», Україна часів Януковича повернулася до категорії «частково вільної» країни, якою вона була до Помаранчевої революції.
- Зростання кількості протестних акцій упродовж президентства Віктора Януковича: Податковий майдан у листопаді-грудні 2010 року – спроба підприємців відстояти свої права; Мовний майдан у липні-серпні 2012 року – масові протести проти ухвалення «закону Ківалова–Колесніченка»; протести у Врадіївці, спричинені свавіллям представників правоохоронних органів у червні-липні 2013 року.
Одним із ключових елементів, який міг призвести до рішучих змін, була Угода про асоціацію України з Європейським Союзом. Її підписання мало сприяти приведенню норм українського законодавства у відповідність до європейських вимог, запровадженню системних реформ, остаточному затвердженню проєвропейського курсу та зменшенню впливу росії. Ідею європейської інтеграції підтримували 42 % громадян України проти 31 %, що виступали за Митний союз із російською федерацією.
Приводи Революції Гідності
- Призупинення підготовки підписання Угоди про асоціацію між Європейським Союзом та Україною й відновлення діалогу щодо співпраці в межах Митного союзу відповідно до оприлюдненого 21 листопада 2013 року Кабінетом Міністрів України розпорядження № 905-р «Питання укладання Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їх державами – членами, з іншої сторони».
2. Підтвердження Віктором Януковичем під час Вільнюського саміту Східного партнерства, який відбувся 28–29 листопада 2013 року, відмови від підписання Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС через політичний тиск із боку Кремля.
- Силовий розгін вночі 30 листопада 2013 року спецпідрозділом МВС «Беркут» мітингувальників, які з 21 листопада перебували на столичному майдані Незалежності на знак незгоди з рішенням керівництва країни.
Основні етапи Революції Гідності
- 21–29 листопада 2013 року – протести, спричинені рішенням уряду про відмову підписати Угоду про асоціацію України з ЄС.
- 30 листопада 2013 року – 18 січня 2014 року – «мирне протистояння», розгортання протестних акцій у Києві та регіонах, учинення репресивних дій із боку силових структур.
- 19–29 січня 2014 року – «силове протистояння», спричинене реакцією мітингувальників на ухвалені Верховною Радою України 16 січня закони, які значно обмежували свободи громадян та збільшували права правоохоронних структур. Перші загиблі протестувальники на вулиці Михайла Грушевського.
- 30 січня – 17 лютого – «силова рівновага з ознаками деескалації», звільнення протестувальниками адміністративних будівель у Києві.
- 18–20 лютого – «збройна ескалація» – остання хвиля силового протистояння з використанням вогнепальної зброї проти мітингарів.
- Вечір 20–22 лютого – розв’язка.
Хронологія Революції Гідності
Перший етап
21 листопада 2013 року, задовольняючи позов Київської міської державної адміністрації до Всеукраїнської громадської організації «Коаліція учасників Помаранчевої революції», громадського руху «Українська патріотична альтернатива» та Всеукраїнської суспільної організації «Православний вибір», які планували проведення заходів до дев’ятої річниці Помаранчевої революції, Окружний адміністративний суд Києва ухвалив постанову про заборону встановлення на майдані Незалежності, Хрещатику та Європейській площі малих архітектурних форм у вигляді наметів, кіосків, навісів, у тому числі тимчасових та пересувних, із 22 листопада 2013 року до 7 січня 2014 року.
Проте на знак незгоди з рішенням уряду про відмову від підписання Угоди про асоціацію України та ЄС на столичному майдані Незалежності ввечері 21 листопада почали збиратися люди. Першою вийшла журналістка «5 каналу» Інна Неродик зі своєю подругою Ольгою Їжик. Запис про це журналістка залишила на своїй сторінці у мережі «Фейсбук»: «Пішла на революцію. Нікого нема…» Уже за 15–20 хвилин до колеги приєдналися інші журналісти – Олександр Аргат, Ольга Сніцарчук, Влад Содель та Сергій Гришин. О 19:55 запис із закликом до всіх небайдужих вийти на Майдан і зустрітися там о 22:30 зробив на своїй фейсбук сторінці журналіст Мустафа Наєм. Про намір вийти на Майдан повідомив у фейсбуку народний депутат Андрій Парубій.
За інформацією «Української правди» ближче до півночі на головній площі Києва зібралося близько 1500 людей із прапорами України та Євросоюзу. Від майдану Незалежності вони вирушили на Банкову, яку заблокували силовики. Заспівавши гімн України під Адміністрацією президента, люди повернулися на центральну площу. Частина з них залишилася на майдані Незалежності до ранку, тим самим заявивши, що протест буде безстроковим. Маніфестантів підтримали деякі опозиційні політики, які також вирішили чергувати вночі на Майдані з метою захисту людей.
Якщо під час Помаранчевої революції основним засобом мобілізації та комунікації був мобільний зв’язок, то одну з провідних ролей в організації Майдану листопада 2013-го – лютого 2014 року відіграли соціальні мережі. Інформація про протест у Києві поширилася по всій Україні. Того ж вечора на знак солідарності з київським Майданом на площі міст вийшли жителі Львова, Луцька, Дніпра, Ужгорода, Івано-Франківська, Вінниці.
У ніч на 22 та вдень 22 листопада протестні акції розпочалися у Харкові, Хмельницькому, Житомирі, Миколаєві, Одесі, Рівному, Кіровограді, Сумах, Луганську, Чернівцях, Черкасах, Чернігові.
Увечері 22 листопада на мітингу в Києві зібралися вже близько 5 тисяч осіб. Тоді вперше пролунало гасло «Україна – це Європа». Схожі лозунги лунали у Чернівцях, на акції в Харкові люди вийшли з плакатом «Україна – це частина Європи», а в Донецьку – «Я – за Євросоюз».
Цього ж дня у Львові більш ніж сотня студентів зібралися перед будівлею обласної адміністрації на знак протесту проти урядового рішення та оголосили про створення страйкового комітету. Молодь підтримали викладачі та керівництво міста.
24 листопада о 12:00 прибічники євроінтеграції організували в Києві ходу «За європейську Україну» від Хрещатика до Європейської площі. На акції, за даними організаторів, зібралися понад 100 тисяч громадян. Це був найбільший мітинг із часів Помаранчевої революції. Паралельно з ним на ініціативу Партії регіонів та «Українського вибору» на Михайлівській площі йшов провладний мітинг за участі 21 тисячі осіб, переважно бюджетників.
Удень біля будівлі Кабінету Міністрів України сталися сутички між спецпризначенцями та представниками ВО «Свобода». За словами очевидців, які перебували під Кабміном, сутичку було спровоковано тітушками, які кинули в силовиків кілька вибухових пакетів.
Ближче до вечора на Європейській площі постало наметове містечко прихильників євроінтеграції. Комендантом містечка було обрано Андрія Парубія. Силовики намагалися «зачистити» табір мітингувальників, почалися сутички, під час яких правоохоронців відтіснили до готелю «Дніпро».
Акції з вимогою підписати Угоду про асоціацію з ЄС відбулися також у багатьох країнах світу, де жили українці. Зокрема українська діаспора Італії, Франції, Німеччини, Великої Британії, Чехії, Польщі, США та Канади 23–24 листопада організувала мітинги, на яких люди висловлювалися на підтримку Євромайдану та виступали за укладення Угоди про асоціацію.
26 листопада студенти низки вищих навчальних закладів із різних міст України оголосили страйк проти скасування підписання Угоди про асоціацію з ЄС.
26–28 листопада у Києві відбулися попереджувальні студентські страйки та мітинги. 27 листопада 15-тисячна колона студентів вирушила до Адміністрації президента, щоб вручити звернення з вимогою підписати Угоду про асоціацію.
29 листопада 2013 року під час Вільнюського саміту Східного партнерства президент України Віктор Янукович відмовився від підписання Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС. Це рішення викликало розчарування офіційних представників Європейського Союзу.
Увечері парламентська опозиція та зокрема її лідери Арсеній Яценюк, Олег Тягнибок і Віталій Кличко виступили зі сцени на майдані Незалежності, заявивши про намір вимагати розпуску парламенту, відставки уряду та змусити Віктора Януковича підписати Угоду про асоціацію до 15 березня 2014 року. Після 20-ї години політики пішли з Майдану, на якому залишилися кілька сотень маніфестантів, у тому числі чимало студентів із київських вишів.
Другий етап
Переломним моментом мирних протестів 2013 року стали події на світанку 30 листопада в Києві. Бійці спецпідрозділу МВС «Беркут» близько 4-ї ранку жорстоко побили кілька сотень людей біля монумента Незалежності у середмісті столиці. Спецпризначенці скидали людей на землю з постамента, завдавали ударів ногами та кийками, тягли по землі й переслідували за межами Майдану. Частина протестувальників, рятуючись від побиття, знайшла прихисток у стінах Михайлівського Золотоверхого монастиря. До 4:30 мітингувальників було повністю витіснено з майдану Незалежності.
Офіційною причиною розгону Євромайдану назвали підготовчі роботи з установлення традиційної новорічної ялинки в центрі Києва.
За лічені години українськими та світовими ЗМІ розлетілося відео, на якому було зафіксовано невиправдане застосування сили щодо мирних людей. Удень, дізнавшись про кривавий розгін, кияни та лідери опозиції зібралися на Михайлівській площі на стихійний мітинг із вимогами покарати винних у побитті, відставки уряду та імпічменту президента. До мітингарів завітали посли країн ЄС і чільник представництва ЄС в Україні Ян Томбинський. В. Янукович у зверненні на офіційному сайті заявив про те, що засуджує дії спецпризначенців, які «призвели до силового протистояння та страждань людей». Андрій Парубій повідомив про формування загонів самооборони, які мають не допустити «Беркут» на Михайлівську площу.
1 грудня спершу на Михайлівській площі, а потім біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві почали збиратися тисячі людей. Звідти колони учасників акції маршем рушили до майдану Незалежності. За різними даними, участь у марші взяли від 500 тисяч до 1 мільйона осіб з усієї України.
Міліція звільнила майдан Незалежності, на якому з цього моменту почало розростатися наметове містечко. Металеву конструкцію новорічної ялинки («йолки», як її у телевиступі 3 грудня 2010 року назвав Віктор Янукович) прикрасили національною символікою та плакатами, перетворивши символ насильства на знак спротиву насильству.
На вулиці Банковій неподалік від Адміністрації президента відбулися сутички між мітингарями та «Беркутом», під час яких потерпіли зокрема українські та іноземні журналісти.
Цього ж самого дня протестувальники зайняли приміщення Київської міської ради та Будинок Федерації профспілок України, де розмістився новостворений Штаб національного спротиву. Рух Хрещатиком було перекрито. Там постало наметове містечко.
У відповідь на дії протестувальників влада почала збирати провладні мітинги: у Маріїнському парку розташувалися учасники Антимайдану. Після подій 1 грудня у середмісті столиці почалося своєрідне позиційне протистояння між протестувальниками та владою. Багатьом це нагадувало події Помаранчевої революції.
8 грудня на велелюдному масовому мітингу, відомому як «марш мільйона», громадяни вирішили продовжувати боротьбу. Увечері в Києві було звалено пам’ятник Леніну на бульварі Тараса Шевченка. Ця подія започаткувала окреме явище – «ленінопад» в усіх регіонах країни. Він мав символічне значення та свідчив про прагнення значної частини населення остаточно розпрощатися із тоталітарним радянським минулим.
10 грудня було ініційовано перемовини у форматі круглого столу між Януковичем та представниками політичної опозиції. Роль умовних арбітрів мали відіграти попередники Януковича на президентській посаді – Леонід Кравчук, Леонід Кучма та Віктор Ющенко.
У ніч на 11 грудня сталася ще одна спроба розгону Майдану, а також штурм будівлі КМДА силовиками. На Майдані залишалися лише кілька сотень протестувальників. У момент, коли наметове містечко оточили внутрішні війська, до Майдану долинули звуки дзвонів Михайлівського Золотоверхого монастиря – вперше за вісім століть від часів ординської навали вони били на сполох, скликаючи містян на допомогу. За годину на оборону Майдану, в тому числі завдяки соцмережам, мобілізувалися тисячі киян, тож силовики були змушені відступити. Для захисту Майдану від повторного штурму активісти почали посилювати барикади, зокрема на вулицях Михайла Грушевського, Інститутській та Хрещатику.
13 грудня Віктор Янукович уперше погодився сісти за круглий стіл із лідерами опозиції: Арсенієм Яценюком, Віталієм Кличком та Олегом Тягнибоком. Зустріч відбувалася у палаці «Україна». Під час перемовин ішлося про загрозу силового розв’язання конфлікту й відставку уряду Миколи Азарова. Президент заперечив можливість силового сценарію та заявив про мораторій на силові дії, але дав зрозуміти, що відставку прем’єр-міністра України Азарова не ініціюватиме. Перебіг зустрічі не транслював жоден загальноукраїнський канал.
14 грудня на Європейській площі відбувся провладний мітинг, в якому взяли участь від 30 до 60 тисяч осіб.
15 грудня опозиція оголосила про проведення чергового віча, яке назвали Днем Гідності. Основним завданням акції було не допустити підписання Януковичем угоди про вступ до Митного союзу.
22 грудня в неділю на вічі, що проходило на майдані Незалежності, було прийнято рішення про створення Всеукраїнського об’єднання «Майдан», до якого ввійшли як лідери опозиції, так і відомі лідери громадської думки – Сергій Квіт, Віталій Портников, Ірена Карпа, Сашко Положинський та інші. У резолюції об’єднання йшлося зокрема про розгортання широкої мобілізаційної роботи з організації спротиву режимові Януковича в усіх областях України.
29 грудня напередодні Нового року відбувся мирний автопробіг до Межигір’я з метою привернути увагу керівництва держави до вимог протестувальників. Учасники акції вирушили до будинків Віктора Януковича, Миколи Азарова та Віктора Медведчука.
У ніч із 31 грудня на 1 січня 2014 року на столичному майдані Незалежності було святкування Нового року. Вечір розпочався з різдвяного вертепу, сценарій якого написав казкар і телеведучий Сашко Лірник. До 500 тисяч осіб одночасно заспівали гімн України. Новорічної ночі до святкування, за словами Степана Кубіва, політика та коменданта Будинку профспілок, долучилися близько 2 мільйонів осіб. Зустріч Нового року на Майдані стала наймасовішим за всю історію святкуванням Нового року на головній площі столиці України.
16 січня у Верховній Раді переважно силами депутатів від Партії регіонів і комуністів ухвалили пакет законів, які суттєво обмежували права громадян на протест. Суспільство відразу охрестило їх «диктаторськими». Ці закони, спрямовані проти фундаментальних громадянських свобод – свободи вияву поглядів, мирних зібрань, об’єднань, цілковито звільняли від відповідальності причетних до кривавих подій на Євромайдані та створювали правові підстави для запровадження цензури й переслідування незгодних із діями влади.
Основними положеннями «диктаторських законів» були запровадження кримінальної відповідальності за екстремістську діяльність як спроба приборкати інакодумство загалом; повернення кримінальної відповідальності за наклеп як спроба впокорити незалежні засоби масової інформації та перешкодити діяльності громадських активістів; запровадження спрощеної процедури зняття депутатської недоторканності й загроза її ліквідації на плановому референдумі як спосіб стримати парламентську опозицію; застосування заочного кримінального провадження; зміна правил проведення масових акцій на жорсткіші як пастка для демонстрантів; заборона руху в колонах як удар по Автомайдану; заборона на носіння касок і захисних масок як удар по загонах Самооборони Майдану; запровадження статусу «іноземних агентів» як удар по громадських ініціативах; заборона блокування доступу до житла, за яким дозволялося притягати до кримінальної відповідальності не лише тих, хто приїжджав «у гості» до
представників влади, а й заарештовувати протестувальників на підставі «скарг незадоволених громадян»; запровадження відповідальності за несанкціоноване втручання в роботу державних інформаційних ресурсів; надання особистих даних при купівлі SIM-картки як запровадження тотального контролю над населенням; посилення відповідальності за заклик до повалення чинної влади.
Третій етап
Ухвалення «диктаторських законів», зміст яких відверто суперечив принципам демократії, призвело до радикалізації протестів. На черговому вічі 19 січня 2014 року частина його учасників, обурена згаданими законами та бездіяльністю опозиційних лідерів, вирушила до будівлі Верховної Ради. На початку вулиці Михайла Грушевського шлях їм перекрили міліція та «Беркут». Майже відразу почалися сутички. Лінія протистояння пролягла між колонадою стадіону «Динамо» та будівлею Національного художнього музею України. Міліція застосувала світлошумові гранати й інші спецзасоби. Із боку протестувальників полетіли петарди та «коктейлі Молотова». Два міліцейські автобуси, які перекривали шлях колоні, було перекинуто та спалено. Щоб стримати спроби наступу силовиків, протестувальники склали з підпалених шин вогняну барикаду. Утворилася щільна димова завіса. Міліція вдалася до помпових рушниць і водометів усупереч закону, який забороняє використовувати водомети за температури нижчої від нуля градусів за Цельсієм. Цей день увійшов в історію під назвою «Вогнехреща».
Результатом ескалації стала задекларована готовність Януковича до чергового раунду переговорів. Створена «робоча група з урегулювання кризи» на чолі з тогочасним секретарем Ради національної безпеки і оборони Андрієм Клюєвим засвідчила відсутність будь-яких намірів влади дослухатися до вимог протестувальників.
Як наслідок, на вулиці Михайла Грушевського виникли барикади, що стали майданчиком для постійних сутичок між протестувальниками та силовиками.
22 січня смертельні вогнепальні поранення на вулиці Михайла Грушевського отримали вірменин Сергій Нігоян, який приїхав із Дніпропетровщини та був у складі 3-ї сотні Самооборони Майдану, білорус Михайло Жизневський, прибічник організації УНА-УНСО, та українець Роман Сеник із 29-ї сотні Самооборони[1]. Іще одного учасника протестів – ученого-сейсмолога зі Львова Юрія Вербицького напередодні викрали з лікарні, а через добу знайшли мертвим у лісі поблизу села Гнідин Бориспільського району Київської області зі слідами катування. Значні травми біля стадіону «Динамо» одержав та зазнав переохолодження підприємець із Києва, уродженець Волині Олександр Бадера, який помер 28 січня у себе вдома, остерігаючись звернутися до лікарні.
Викрадення людей та знущання з мітингарів стали звичними способами залякування активістів силовими структурами. У новинах за січень з’явилися повідомлення про викрадення й побиття учасників протестів. За даними координаторів мережі колективного захисту «Свої», 22 січня міліція вивезла в невідомому напрямку 21 особу з вулиці Михайла Грушевського, побила затриманих і закрила їх у холодному «автозаку».
У соцмережах почали з’являтися повідомлення про те, що абоненти операторів мобільного зв’язку «МТС» та «Київстар», які перебували в районі вулиці Михайла Грушевського, одержали повідомлення з текстом «Шановний абоненте, ви зареєстровані як учасник масових заворушень».
Того ж самого дня відбулися чергові перемовини між владою та опозицією, під час яких обговорювалося питання «диктаторських законів». Протестувальники в різних областях України почали займати адміністративні будівлі – головно обласних та міських адміністрацій.
25 січня у Києві мітингувальники ввійшли до приміщення Міністерства енергетики та вугільної промисловості, вночі 26 січня зайняли «Український дім», а вдень – будівлю Міністерства юстиції.
Усвідомлюючи, що втрачає владу, В. Янукович погодився на чергові переговори з протестувальниками.
28 січня прем’єра Миколу Азарова відправлено у відставку, а всі члени його уряду згідно з Конституцією стали виконувачами обов’язків, хоча й залишалися на посадах. Того дня парламент України скасував «диктаторські закони», ухвалені 16 січня.
29 січня Верховна Рада проголосила амністію для мирних протестувальників, ухваливши Закон України «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань». Було досягнуто тимчасового перемир’я, що створило передумови до деескалації ситуації.
Четвертий етап
На цьому етапі з кінця січня 2014 року спостерігалося відносне затишшя. Протягом 10–16 лютого відповідно до досягнутих домовленостей протестувальники залишили будівлі КМДА й чотирьох обласних адміністрацій, а також розблокували рух вулицею Михайла Грушевського.
П’ятий етап
18 лютого в день відкриття чергової сесії Верховна Рада мала розглянути законопроєкт змін до Конституції, які обмежують повноваження президента. Ішлося про повернення до положень Конституції 2004 року. Штаб національного спротиву ухвалив рішення про проведення ходи від майдану Незалежності до Верховної Ради з метою домогтися винести на сесійне голосування й підтримати зміни до Конституції. Мітингарі з Майдану піднялися вулицею Інститутською та рушили в напрямку до Маріїнського парку, де на них уже чекали тітушки під прикриттям правоохоронців. Силовики застосували світлошумові гранати, нерідко з прикріпленими до них металевими деталями для збільшення забійної сили, травматичну та стрілецьку зброю. Епіцентром протистояння між беркутівцями та протестувальниками стали Маріїнський парк і Кріпосний провулок. Відступаючи під натиском озброєних силовиків і тітушок, колона розсіялася, люди в паніці почали тікали навсібіч. Протестувальників витіснили з Жовтневого палацу та «Українського дому». Щоб перешкодити киянам підтримувати майданівців, посеред дня було зупинено роботу метрополітену.
Увечері за участі внутрішніх військ і спецпідрозділів міліції розпочався штурм Майдану. Військовослужбовці внутрішніх військ розібрали барикаду на розі вулиць Хрещатика та Трьохсвятительської, а бійці «Беркуту» зайняли майданчик біля Жовтневого палацу на вулиці Інститутській та простір торгового центру «Метроград» під майданом Незалежності. Того дня ввечері після 18-ї години міліція оголосила про початок «зачистки» Майдану й закликала жінок та дітей залишити площу. Близько 20-ї години співробітники МВС за підтримки двох бронетранспортерів розпочали наступ з Європейської площі.
У сутичках цього дня загинули або отримали поранення та ушкодження, що призвели до смерті, Володимир Кіщук, Ігор Сердюк, Сергій Шаповал, Сергій Дідич, Андрій Корчак, Артем Мазур, Петро Гаджа, Василь Шеремет, Віктор Прохорчук, Іван Наконечний, Анатолій Нечипоренко, Антоніна Дворянець, Зураб Хурція, Яків Зайко, Валерій Брезденюк, Ігор Бачинський, Сергій Бондарев, Василь Прохорський, Олександр Плеханов, Олександр Капінос, Андрій Черненко, Віктор Орленко, Володимир Кульчицький, Віктор Швець, Володимир Бойків, Іван Городнюк. На розі вулиць Великої Житомирської та Володимирської від рук невідомих загинув майданівець Віталій Васільцов, пізніше тітушки вбили журналіста газети «Весті» В’ячеслава Веремія, який хотів їх сфотографувати. В ніч проти 18 лютого силовики затримали активіста Володимира Наумова, а вранці його тіло з ознаками насильницької смерті знайшли на Трухановому острові в Києві.
Загалом 18 лютого загинули та отримали смертельні поранення 29 осіб, іще близько 500 протестувальників було поранено. Прес-служба Міністерства охорони здоров’я заявила, що того дня до лікарень звернулися близько 200 осіб, але очевидно, що потерпілих було значно більше.
Незадовго до півночі було підпалено Будинок Федерації профспілок України під час спроби силовиків захопити його. Тут у Штабі національного спротиву розміщувалися харчові, побутові й медичні склади, координаційний та інформаційний центри, кухні й медпункт та перебували сотні людей. Після пожежі у будівлі знайшли тіла майданівців Володимира Топія та Олександра Клітинського.
Оборона Майдану тривала всю ніч на 19 лютого. Протестувальники створили вогняну барикаду з автомобільних покришок. Проти цивільних застосовували вогнепальну зброю, світлошумові гранати. Із боку активістів у відповідь летіли «коктейлі Молотова» та бруківка, використовувалися феєрверки. Смертельні вогнепальні поранення одержали Дмитро Максимов, Юрій Сидорчук та Юрій Пасхалін.
Ранок 19 лютого Майдан зустрів обороняючись. Наметове містечко на площі згоріло вщент. Силовикам удалося витіснити протестувальників із частини майдану Незалежності.
Уночі до столиці прибули кілька автобусів із західноукраїнських областей, вони привезли людей протестувальникам на підмогу, що дало можливість стримати силовиків. Упродовж дня та наступної ночі активні штурмові дії в Києві не велися. Але у Хмельницькому біля будівлі управління СБУ того дня було смертельно поранено учасників місцевого Майдану Людмилу Шеремет і Дмитра Пагора, а на блокпосту на трасі Одеса–Київ загинув Віктор Чернець, якого збила автівка з тітушками або силовиками, що на великій швидкості рухалася в напрямку Києва.
[1] Докладнішу інформацію про обставини загибелі Героїв Небесної Сотні можна знайти на сайті НМРГ: https://www.maidanmuseum.org/uk/node/2075.
Того самого дня голова СБУ Олександр Якименко оголосив про початок проведення «антитерористичної операції», звинувативши учасників акцій протесту у вандалізмі, мародерстві, вбивствах, захопленні держустанов та зброї. Однак цю заяву було засуджено не лише лідерами демократичного світу та опозиційними політиками, а й деякими поплічниками Януковича. Ближче до вечора СБУ спростувала інформацію про початок антитерористичної операції. Почалися переговори лідерів опозиції з В. Януковичем, після яких було оголошено перемир’я.
Уранці 20 лютого невстановлені особи використали вогнепальну зброю проти силовиків, внаслідок чого одного правоохоронця було вбито, іншого поранено. До столиці прибули громадські активісти – переважно із західних регіонів України. Близько 9-ї години ранку з боку Національної музичної академії імені П. І. Чайковського силовики намагалися прорватися на Майдан.
Найгарячішою точкою того дня на мапі Майдану стала вулиця Інститутська. О 8:55, побачивши відступ спецпризначенців, протестувальники почали відтісняти їх, піднімаючись вулицею вгору. Це були неозброєні люди. Більшість із них не мала навіть засобів захисту, а в декого були саморобні «обладунки», будівельні каски, диктові щити, подоби бронежилетів із металевих пластин тощо.
Протестувальники відтіснили силовиків до Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України (Жовтневого палацу). Після цього, за інформацією, оприлюдненою у рішенні суду щодо розстрілів 20 лютого 2014 року учасників масових протестів, заступник командира полку «Беркута» Олег Янішевський прийняв рішення застосувати силу проти активістів, щоб звільнити майданчик біля Жовтневого палацу та прикрити відступ силовиків, які перебували у будівлі. Бійці так званої «чорної роти» «Беркуту» відкрили вогонь на ураження проти беззбройних людей.
До 12-ї години в різних місцях Інститутської загинули чи одержали смертельні поранення Олександр Балюк, Георгій Арутюнян, Богдан Вайда, Максим Шимко, Богдан Сольчаник, Андрій Саєнко, Віталій Коцюба, Олексій Братушка, Богдан Ільків, Ігор Пехенько, Василь Мойсей, Василь Аксенин, Іван Тарасюк, Ігор Дмитрів, Андрій Дигдалович, Назарій Войтович, Іван Бльок, Сергій Байдовський, Андрій Мовчан, Сергій Кемський, Микола Дзявульський, Валерій Опанасюк, Анатолій Корнєєв, Сергій Бондарчук, Ігор Костенко, Олександр Щербанюк, Едуард Гриневич, Олег Ушневич, Анатолій Жаловага, Володимир Жеребний, Роман Варениця, Роман Точин, Юрій Паращук, Ігор Ткачук, Владислав Зубенко, Іван Пантелєєв, Устим Голоднюк, Роман Гурик, Євген Котляр, Микола Паньків, Олександр Царьок, Володимир Чаплінський, Йосип Шілінг, Віктор Чміленко, Олександр Храпаченко, Леонід Полянський, а на майдані Незалежності – Віталій Смоленський[1].
[1] Докладніше про це на сайті НМРГ: День Героїв Небесної Сотні: інформаційно-методичні матеріали | Національний меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні – Музей Революції Гідності (maidanmuseum.org).
Далі постріли припинилися, силовики відступили від майдану Незалежності. Останнім загиблим того дня став киянин Володимир Мельнічук. Близько 17- ї години він стояв на звільненій терасі Жовтневого палацу, розмовляючи по телефону з матір’ю, аж раптом у нього влучила куля.
Загалом 20 лютого загинули та в наступні дні померли від вогнестрільних поранень 48 осіб. Із боку силовиків за всі дні протистоянь за різних обставин загинули 17 осіб.
Точну кількість учасників протестів у листопаді 2013-го – лютому 2014 року визначити важко. За результатами соціологічного дослідження, проведеного на замовлення НМРГ центром «Соцінформ», участь у протестах узяли близько 6,5 млн українців. З них близько 3 млн 250 тис осіб брали участь в акціях у своїх регіонах, а майже 1,5 млн належали до громадських активістів. За даними Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» та Київського міжнародного інституту соціології у подіях Євромайдану брали участь близько 8 млн людей[1].
Загиблих учасників протестів назвали Героями Небесної Сотні. До них віднесено 107 осіб.
[1] Джерело: https://dif.org.ua/article/richnitsya-maydanu-opituvannya-gromadskoi-ta-ekspertnoi-dumki.
Розв’язка
Масові вбивства беззбройних людей у середмісті Києва впродовж 18–20 лютого стали переломним моментом у перебігу протестів і спричинили падіння режиму Януковича та початок змін у системі державної влади.
20 лютого близько 18-ї години, коли у залі зареєструвалися 227 народних депутатів, почала роботу Верховна Рада. Засідання вів єдиний представник керівництва українського парламенту Руслан Кошулинський. Верховна Рада ухвалила постанову «Про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі людей». Цією постановою було визнано, що проведення антитерористичної операції Службою безпеки України та Антитерористичним центром не відповідали Конституції України, а Збройні сили та інші військові формування не могли використовуватися для обмеження прав і свобод громадян. Кабінетові Міністрів України, Службі безпеки України та підпорядкованим їм військовим і воєнізованим формуванням доручалося негайно припинити й не допустити використання будь-яких видів зброї та спеціальних засобів
проти учасників акцій протесту; заборонялося проведення антитерористичної операції та було доручено вжити заходів для повернення особового складу, не задіяного в охороні державних установ, до місць постійної дислокації.
Того ж дня силовиків почали відводити з міста. Вулиці в Києві та в інших обласних центрах патрулювали члени Самооборони Майдану та місцеві мешканці.
Паралельно з роботою Верховної Ради тривав перемовний процес між лідерами опозиції й В. Януковичем за участі міністрів закордонних справ Німеччини, Польщі та Франції, в центрі якого було обговорення дострокових президентських виборів, повернення до Конституції 2004 року, формування уряду національної довіри.
21 лютого парламент ухвалив Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України», Закон України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України». Також ухвалили рішення про відсторонення від посади міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка.
22 лютого громадяни України дізналися про втечу Віктора Януковича та його найближчого оточення до росії. У зв’язку із самоусуненням В. Януковича від виконання конституційних повноважень депутати 314 голосами підтримали постанову Верховної Ради «Про взяття політичної відповідальності за ситуацію в Україні», в якій доручалося новообраному Голові Верховної Ради Олександрові Турчинову координувати роботу Кабінету Міністрів України. Увечері цього дня парламент ухвалив постанову «Про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень та призначення позачергових виборів Президента України». Згідно з положеннями Конституції України вибори президента призначаються на 25 травня 2014 року. До вступу на посаду нового президента його обов’язки виконував Голова Верховної Ради України Олександр Турчинов.